ШАГ В НАУКУ - 2016
I Международная научная дистанционная студенческая конференция

Юридические науки
Окремі питання застосування інституту затримання особи за чинним кримінальним процесуальним законодавством України
Бакута В. В. 1

1. Запорожский национальный технический университет

Резюме:

в статье анализируются актуальные вопросы института задержания в действующем законодательстве Украины

Ключевые слова: задержание, уголовный процесс Украины


 

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ІНСТИТУТУ ЗАТРИМАННЯ ОСОБИ

ЗА ЧИННИМ КРИМІНАЛЬНИМ ПРОЦЕСУАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

 

В.В. Бакута, студентка 3 курсу.

Запорізький національний технічний університет

Науковий керівник: Назаренко П.Г.

к.ю.н., доцент, Запорізький національний технічний університет

 

У наш час досить поширеною проблемою чинного кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) – є практика застосування співробітниками правоохоронних органів, такого тимчасового  запобіжного заходу, як затримання особи.

Відповідно до ст. 209 КПК України, особа є затриманою з моменту коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишаться поряд з уповноваженою службовою особою чи в приміщенні,визначеному уповноваженою службовою особою [2].  Чинним законодавством України встановлено, що в межах забезпечення кримінального провадження, тривалість затримання не може перевищувати 72 години з моменту затримання, саме з цього моменту, починається відлік строків у разі спливу яких затримана особа має бути негайно звільнена, зокрема:

­ затримана особа підлягає негайному звільненню, якщо після 24 годин з моменту затримання їй не вручено повідомлення про підозру (ч. 3 ст. 278 КПК);

­ затримана особа підлягає негайному звільненню, якщо протягом 60 годин з моменту затримання вона не доставлена до суду для розгляду клопотання про обрання стосовно неї запобіжного заходу (ч. 2 ст. 211 КПК);

­ затримана особа підлягає негайному звільненню, якщо протягом 72 годин з моменту фактичного затримання слідчим суддею, судом не розглянуто клопотання про застосування стосовно неї запобіжного заходу (ч. 1 ст. 211 КПК).

Рішення Конституційного суду України  від 26 червня 2003 р. № 12-рп/2003 визначає затримання як тимчасовий запобіжний кримінально-процесуальний захід, застосування якого обмежує право на свободу та особисту недоторканність індивіда (абз. 5 п. 6 мотивувальної частини) [3]. Про те, що в результаті затримання обмежується право індивіда на свободу, йдеться також у міжнародних актах. Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню або ув’язненню у будь-якій формі, затверджений Резолюцією 43/173 Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 р., констатує, «слово “затримана особа” означає будь-яку особу, позбавлену особистої свободи не в результаті засудження за вчинення правопорушення» [4]. Правила ООН, що стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених волі, прийняті Резолюцією 45/113 Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1990 р. відзначають, що «позбавлення свободи означає будь-яку форму затримання чи тюремного ув’язнення будь-якої особи чи її поміщення в державну чи приватну виправну установу» [5].

Поняття моменту затримання у коментованій статті КПК дає підстави вважати, що при затриманні особою, не уповноваженою законом на затримання,моментом затримання – є той короткий відрізок часу, коли особа, фактично затримана за вчинення кримінального правопорушення, переходить у розпорядження уповноваженої службової особи.

Але і момент затримання уповноваженою службовою особою, і момент фактичного затримання особою, не уповноваженою на затримання, оскільки він має вирішальне значення, має бути точно зазначений у протоколі, по-перше для  обчислення як строку затримання, так і строку подальшого тримання особи під вартою, оскільки час з моменту фактичного затримання не уповноваженою особою,до моменту передачі затриманої особи у розпорядження уповноваженої службової особи повинен входити в строк затримання, а з іншого – для захисту затриманою особою своїх прав, свобод та законних інтересів.

Через те, що протокол затримання після його фактичного затримання продовжують складати слідчі відбуваються деякі його розбіжності з реальністю. Це передує збільшенню часу, який затримана особа проводить до моменту  її доставляння до судді.

Також досить поширеним є запис фактично затриманих осіб у реєстраційному журналі як «відвідувачів», у таких випадках за відсутності протоколу та вивільнення особи із приміщення правоохоронного органу куди вона була доставлена, затримання вважається таким що не відбулося. У цих випадках, особа, що фактично була затримана позбавляється можливості користуватися відповідними процесуальними правами,через те що не має офіційного статусу підозрюваного.

Згідно із статистичними даними, наданими Офісом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, за 12 місяців 2014 року, у кримінальних провадженнях, що розслідуються слідчими органів внутрішніх справ України, кількість затриманих осіб в порядку,передбаченому статтею 208 КПК без ухвали слідчого судді, складала 12 731 особу,з яких:

  • 19 осіб - звільнено слідчими у зв’язку з неврученням повідомлення про підозру після 24 годин;
  • 191 особу - звільнено у зв’язку з відмовою прокурорів підтримати клопотання про тримання під вартою;
  • 1926 особу - звільнено через постановлення судом ухвали про відмову в застосуванні тримання пі вартою;
  • до 9085 осіб - обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Відповідно до положень Конституції України, гарантіями захисту прав і свобод людини у сфері кримінального провадження України, які в тому числі діють при застосуванні затримання особи, є:

1) закріплення в ст.ст. 21, 22 положень про те, що права та свободи людини є невідчужуваними та непорушними, і при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод;

2) визнання права на свободу кожного та особисту недоторканність (ст. 29), під чим розуміється: надання правової допомоги або забезпечення права захищати себе самостійно; встановлений законом порядок позбавлення волі особи; знання своїх прав; можливість оскарження в суді затримання тощо;

3) закріплення права на звернення за захистом своїх прав і свобод до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55);

4) встановлення права на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56);

5) забезпечення кожному знання своїх прав та обов’язків (ст. 57);

6) закріплення право на безоплатну правову допомогу, для надання якої діє адвокатура (ст. 59) та забезпечення обвинуваченому права на захист (п. 6 ч. З ст. 129);

7) проголошення принципу однократного притягнення особи до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення та індивідуального характеру юридичної відповідальності (ст. 61);

8) визначення принципу презумпції невинуватості особи у вчиненні злочину (ст. 62);

9) можливість відмови надати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (ст. 63);

10) закріплення принципу неможливості обмеження конституційних прав і свобод людини та громадянина, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 64)

З цього можна зробити висновок, що суди не здійснюють якісний  контроль за застосуванням такого запобіжного заходу, як затримання особи,  та не слідкують за обґрунтованістю оцінки матеріалів, які є підставою для його застосування.

Отже, зважаючи на все вище викладене, вважаємо за  доцільне здійснювати нагляд за дотриманням закону при затриманні осіб, підозрюваних у вчинені злочину, та таких, що затримуються без ухвали слідчого судді або суду.  На службових осіб, які не виконують вимог чинного законодавства застосовувати санкції, такі як, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю або обмеженням волі.

Підсумовуючі вищезазначене, слід сказати, що порушення прав, свобод і законних інтересів громадян в рамках кримінального провадження під час затримання, як тимчасового запобіжного заходу, є неприпустимим порушенням закону. Контроль за законністю прийняття процесуальних рішень необхідно покласти на прокуратуру та суди.

 

література

  1. Конституція України від 28.06.1996 р. / [Електронний ресурс]. / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80
  2. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 року № 4651-VI [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4651-17
  3. Рішення Конституційного суду України  від 26 червня 2003 р. № 12-рп/2003 [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/v012p710-03
  4. Резолюція 43/173 Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 р. –  Свод принципов защиты всех лиц, подвергаемых задержанию или заключению в какой бы то ни было форме. [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_206
  5. Резолюція 45/113 Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1990 р. [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_204

 

 


Библиографическая ссылка

Бакута В. В. Окремі питання застосування інституту затримання особи за чинним кримінальним процесуальним законодавством України // . – . – № ;
URL: step-science-bip.csrae.ru/ru/0-86 (дата обращения: 04.12.2020).


Код для вставки на сайт или в блог

Просмотры статьи

Сегодня: 293 | За неделю: 293 | Всего: 293


Комментарии (0)