Проблемы, связанные с правом на охрану здоровья являются довольно актуальными. Основная проблема заключается в несоответствии ряда норм подзаконных нормативных актов Гражданскому кодексу Украины, которые призваны регулировать вопросы охраны здоровья населения и собственно права на охрану здоровья, что бесспорно приводит к правовым коллизиям, которые в свою очередь ведут к различным по содержанию судебным решениям по одному и тому же вопросу. И хотя в Конституции Украины и закреплены основные права человека и гражданина, включая право на охрану здоровья, нужно во время принятия соответствующих законов или внесении изменений в уже существующих, учитывать обязательность внесения соответствующих изменений и гражданское законодательство, с целью избежания коллизий между действующими нормативно-правовыми актами.
Ключевые слова: право на охрану здоровья, гражданское законодательство
ПРАВО НА ОХОРОНУ ЗДОРОВ'Я (ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ ПІДХІД)
Ю.В. Куць, студент 4 курсу
Інституту права та психології
Національний університету «Львівська політехніка»
Науковий керівник: А.О. Дутко, к.ю.н., доцент
Інституту права та психології
Національний університету «Львівська політехніка»
Починаючи зі здобуття Україною незалежності одним з найбільш ключових і в одночас проблених питань залишається регулювання права на охорону здоров’я, яке гарантоване Конституцією України кожному в нашій державі. Здоров’я людини, яке є нематеріальним благом, невіддільне від особистості і не може передаватися або припинятися з будь-яких підстав, воно виступає об’єктом цивільних правовідносин із надання медичної допомоги. Власник здоров’я має право володіти, користуватися, розпоряджатися своїм фізичним тілом, він вільний вступати у відносини з іншими особами на тих або інших умовах.
Відповідно до статті 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права кожна людина має право на медичну допомогу та медичний догляд у разі хвороби [1]. Дане невід'ємне право закріплене у частині першій ст. 49 Конституції України, в якій зазначається, що кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування [2]. Держава в свою чергу створює умови для доступного та ефективного для всіх громадян медичного обслуговування.
Зміст права на охорону здоров'я визначається статтею 6 Основ законодавства України про охорону здоров'я. Це право, зокрема, передбачає: а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров'я людини; б) безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище; в) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає; г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку; д) кваліфіковану медичну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря, вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій і закладу охорони здоров'я; та ін. [3].
Варто також відзначити, що даними правами в повній мірі користуються також і іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, якщо інше не передбачено міжнародним договором чи законодавством.
Право на охорону здоров’я і та медичну допомогу передбачено в статтях 283 і 284 ЦК України. А в статтях 285, 286, 287 і 290 ЦК України зазначається про право на інформацію щодо стану свого здоров’я та на таємницю про його стан [4].
Зокрема, стаття 283 ЦК України передбачає, що фізична особа має право на охорону її здоров'я, а охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом
Право на охорону здоров'я - це право, що існує на стадії нормальних цивільно-правових відносин, тобто ще до порушення. Згідно з класичним підходом до розуміння суб'єктивного цивільного права до нього входить три складові: право на власні дії, право на чужі дії та право на захист. При завданні каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я виникає право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Отже, особисте немайнове право на охорону здоров'я трансформується у майнове право на відшкодування шкоди, завданої здоров'ю. Має місце трансформація абсолютного цивільно-правового відношення у відносне.
Спільною ознакою у права на охорону здоров'я (абсолютного права) і у права на відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди (відносне право) є їх невідчужуваний характер. Невідчужуваність особистого немайнового права на охорону здоров'я нормативно закріплена в ст. 269 ЦК України. Невідчужуваність майнового права на відшкодування шкоди, завданої здоров'ю, підтверджується нормами п. 1 ч. 1 ст. 602 ЦК України (не допускається зарахування зустрічних вимог про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю), ч. 3 ст. 604 ЦК України (новація не допускається щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю). Слід звернути увагу, що позовна давність не поширюється на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (п. 3 ч. 1 ст. 268 ЦК України).
Деякі немайнові блага (життя, здоров'я) не відновлювані, і, відповідно, до них не можна застосувати такий спосіб цивільно-правового захисту, як відновлення становища, яке існувало до порушення (п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК). Але порушення особистого немайнового права може породити майнові наслідки, зокрема, втрату працездатності, що призводить до часткової або повної втрати заробітної плати, інших доходів чи тягне за собою необхідність інших майнових витрат. Наприклад, матеріальні витрати, необхідні для повного чи часткового відновлення здоров'я, включають в себе витрати, пов'язані з додатковим харчуванням, придбанням лікарських засобів, проведенням операції, протезуванням, придбанням засобів пересування - інвалідної коляски, автомобіля, необхідністю санаторно-курортного лікування і т. д. Крім того, потерпілий не буде отримувати матеріальні доходи, що виражається у втраті заробітку, його частини або інших засобів до існування.
З правом на охорону здоров'я пов’язане право на медичну допомогу, яке означає, що фізична особа має право на надання їй медичної допомоги; фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій; надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою; повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування; у невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника; надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється згідно відповідного закону.
Визначення медичної допомоги охоплює надання ряду послуг, безпосередньо пов'язаних з лікуванням хворих та профілактикою захворювань, зокрема профілактичні медичні огляди з винесенням висновку про стан здоров'я на прохання громадян; зубне, вушне, очне протезування дорослого населення; надання всіх видів медичної та лікувально-профілактичної допомоги (крім першої невідкладної) особам, обслуговування яких не передбачено даним закладом; надання додаткової медичної інформації на прохання громадян (довідки, виписки з історії хвороби) та інші.
Згідно ч. 2 ст. 284 ЦК та ст. 38 ,,Основ законодавства про охорону здоров'я”: кожний пацієнт, який досяг чотирнадцяти років і який звернувся за наданням йому медичної допомоги, має право на вільний вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги, та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. На нашу думку, доцільним є розширення кола прав фізичних осіб у віці 14-18 років і доповнення ст. 32 ЦК України щодо закріплення таких повноважень фізичної особи з неповною цивільною дієздатністю.
Ч. 4 ст. 284 ЦК України повністю відповідає ст. 43 Основ законодавства про охорону здоров'я: повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування. Тобто підставою виникнення, зміни і припинення відносин з надання медичної допомоги є воля особи. Це один з прикладів прояву головного принципу цивільного права - принципу диспозитивності. Відсутність елементів влади та підпорядкування підтверджує цивільно-правову (приватно-правову) природу права на медичну допомогу.
Підводячи підсумки можна з впевненістю сказати що проблеми пов’язані з правом на охорону здоров’я є доволі актуальними. Основна проблема полягає у невідповідності ряду норм підзаконних нормативних актів Цивільному кодексу України, які покликані регулювати питання охорони здоров’я населення та й власне права на охорону здоров’я, що безперечно призводить до правових колізій, які в свою чергу ведуть до різних за змістом судових рішень з одного і того ж самого питання. І хоча в Конституції України і закріпленні основні права людини та громадянина, включно з правом на охорону здоров’я, потрібно під час прийняття відповідних законів чи внесення змін до вже існуючих, враховувати обов’язковість внесення відповідних змін і до цивільного законодавства, з метою уникнення колізій між чинними нормативно-правовими актами.
Література
1. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 19.10.1973 р. // Міжнародні договори України. - К., 1992.-147 с.
2. Конституція України від 28.06.1996 р. // [Електронний ресурс].- Режим доступу :http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр